- Реєстрація
- 01.02.24
- Повідомлення
- 1
року на окраїні індустріального міста Грін Бей, що у Вісконсіні, США. Батьки хлопчика були відомими на той час у Вісконсіні бізнесменами, тому на столі завжди була новокуплена банка абрикосового джему, який він так обожнював у дитинстві. Сім'я, можно так сказати, жила вище середнього класу. Недешеві автомобілі у обидвох батьків, триповерховий дім з панорамними вікнами і багато іграшок. Все змінилося у 2008 році, після початку Глобальної фінансової кризи. Бізнес батьків розвалився, партнери сім'ї їх кинули, батько заліз в борги і вичурний пентхаус довелось продати. У 2009 році батька Андрія мобілізували на війну в Іраці, а він з матір'ю переїхали до Мелітополя, маленького міста у Запорізькій області України, де жили родичі його матері. У 2011 році Люсьєн дізнався, що його батько загинув під час виконання бойових дій. Це змінило хлопчика, він став мовчазним та замкнутим, почав рідше виходити з дому та все меньше спілкуватись з матір'ю.
Юність
Переїхавши в Україну у п'ятирічному віці він завжди вважав себе українцем, та вивчивши її історію, культуру та мову став патріотом країни, в якій його завжди вважали чужаком. Навчаючись у школі, Андрій захоплювала військова справа проте його мати відносилась до цього різко негативно, бо досі не могла прийняти смерть свого чоловіка, і не хотіла щоб те саме відбулось з її єдиним сином. Додатково вивчаючи філософію та право, юнак планував стати юристом, проте ніяк не міг залишити мрію про те, щоб стати військовим. Коли Андрію було всього 16 років, у нього несподівано знайшли рак, що шокувало всіх його рідних і його самого. Через рік лікування, він вийшов на реміссію, проте ця подія назавжди відбилась у його пам'яті і вплинула на його світосприйняття. Після успішного вилікування Андрія вирішив, що має другий шанс у житті і не може витрачати його марно. Він почав цінувати кожен момент, живучи своє життя з максимальним ентузіазмом та відданістю. Проте, відштовхнути від себе давні мрії було нелегко. Андрій продовжував досліджувати військову справу, відвідував військові тренування та заняття з бойових мистецтв, прагнучи підтримувати здоров'я та фізичну підготовку.
Доросле життя
Закінчивши школу, Андрій ще рік підробляв на доставці піцци та написанням статтей на форумах, живучи на орендованій квартирі з другом, проживаючи своє життя безтурботно та без опаски.
Проте в один день все змінилось. Прокинувшись від вибухів та пострілів за вікном - хлопець вже знав, що відбувається. А також знав, що йому слід робити.
Наступного дня, його вже не було у рідному місті. Він стояв біля військомату Запоріжжя та вірив, що він зможе пробитись на фронт, щоб захищати свою країну та знайти сенс в тому, що він досі живий. Він вірив, що бути військовим це його призначення.
ЗСУ: Початок
Не дивлячись на на неймовірну відвагу парубка, його мужність та знання з військової справи, йому відмовили у його бажанні відправитись на передову, пояснивши це його історією хвороб, слабким здоров'єм та тим, що він навіть ніколи не проходив строкову службу в армії. Саме туди на початку 2022 року його і відправили.
ЗСУ: Стрімкий шлях угору
Слідуючи за своєю мрією, Андрій виконував усі накази командирів рішучо і без вагань. Він був стійкий до всіх стресових ситуацій на службі. Підчас служби в армії він здобув військовий досвід, стриманість та впевненість у собі. За дуже короткий проміжок часу він підвисився з рядового рекрута, до лейтенанта Збройних Сил, через що також отримав лідерські навички та вміння комунікувати з людьми, а головне - військові знання.
ЗСУ: Кінець?
Не дивлячись на любов до професії військового, його відношення до свого місця у цьому колективі змінилось, коли він почав помічати корупцію, свавілля керівництва та поводження людей, що його оточували на службі. Одного разу, під час виконання службового задання у підрозділі військової служби правопорядку, він був поранений пострілом у ногу, захищаючи свого товарища. Лежавши декілька днів у лікарні, під постійною крапельницею - він не міг думати ні про що, окрмі як би швидше повернутись до служби. Після виписка він повертається до військової частини і не бачить там нічого, окрім панібратства, вседозвілля та безкарності. Змінився також офіцерський склад. Багато товаришів, які завжди несли свою службу з гідністю - покинули склад збройних сил або перевелись у інший штаб. Їх кабінети були порожні, а столи пильні. Андрій вирішив, що йому слід поступити так само.
Наш час
Сьогодні Андрій з гідністю служить у Службі Безпеки України міста Харків. Він має шеврони молодшого лейтенанта та сумлінно виконує свої обов'язки та поставлені перед ним задачі. Він набуває ще більше досвіду та знань, щоб бути ефективним у виконанні своїх задач та розпізнавати загрози національній безпеці. Люсьєн залишається принциповим і відданим своїм ідеалам, але разом із тим він стикається з внутрішніми конфліктами. Він розуміє, що щоб дійсно принести зміни, він повинен вирішувати складні проблеми, які переплітаються з владою, політикою та бюрократією. Знаючи, як підірвана військова система, Андрій робить все можливе, щоб зробити позитивний вплив та викорінити корупцію та нечесність у своїй службі. Не дивлячись на те, що він почуває себе "у свої тарілці", знаходячись у дружньому колективі та займаючись роботою, що йому подобається - він все ще вважає, що його місце саме у військовій службі, і зараз, після суду над вищим керівним складом ЗСУ він бачить можливість стати тим, хто наведе порядок у прогнившій військовій системі і змінить все на краще як для всіх військовослужбовців так і для народу України. Андрій прагне досягти посади, де його вплив може бути більш значущим і де він може внести дійсні зміни в систему. Він мріє про створення справедливої та прозорої армії, де чесність та справедливість перестануть бути пустими словами.
Підсумовуючи
Андрій Миколенко, не дивлячись на своє нелегке життя - не здається і завжди іде до своєї цілі. Він відважний, здатний до самопожертви, розуміючий та готовий прийти на допомогу. За історію своєї служби він довів, що може вирішувати складні та стресові ситуації, приймаючи найбільш правильні рішення, основуючись на моралі і розумінні. Він знає, як це - бути підопічним, і як це - командувати
Юність
Переїхавши в Україну у п'ятирічному віці він завжди вважав себе українцем, та вивчивши її історію, культуру та мову став патріотом країни, в якій його завжди вважали чужаком. Навчаючись у школі, Андрій захоплювала військова справа проте його мати відносилась до цього різко негативно, бо досі не могла прийняти смерть свого чоловіка, і не хотіла щоб те саме відбулось з її єдиним сином. Додатково вивчаючи філософію та право, юнак планував стати юристом, проте ніяк не міг залишити мрію про те, щоб стати військовим. Коли Андрію було всього 16 років, у нього несподівано знайшли рак, що шокувало всіх його рідних і його самого. Через рік лікування, він вийшов на реміссію, проте ця подія назавжди відбилась у його пам'яті і вплинула на його світосприйняття. Після успішного вилікування Андрія вирішив, що має другий шанс у житті і не може витрачати його марно. Він почав цінувати кожен момент, живучи своє життя з максимальним ентузіазмом та відданістю. Проте, відштовхнути від себе давні мрії було нелегко. Андрій продовжував досліджувати військову справу, відвідував військові тренування та заняття з бойових мистецтв, прагнучи підтримувати здоров'я та фізичну підготовку.
Доросле життя
Закінчивши школу, Андрій ще рік підробляв на доставці піцци та написанням статтей на форумах, живучи на орендованій квартирі з другом, проживаючи своє життя безтурботно та без опаски.
Проте в один день все змінилось. Прокинувшись від вибухів та пострілів за вікном - хлопець вже знав, що відбувається. А також знав, що йому слід робити.
Наступного дня, його вже не було у рідному місті. Він стояв біля військомату Запоріжжя та вірив, що він зможе пробитись на фронт, щоб захищати свою країну та знайти сенс в тому, що він досі живий. Він вірив, що бути військовим це його призначення.
ЗСУ: Початок
Не дивлячись на на неймовірну відвагу парубка, його мужність та знання з військової справи, йому відмовили у його бажанні відправитись на передову, пояснивши це його історією хвороб, слабким здоров'єм та тим, що він навіть ніколи не проходив строкову службу в армії. Саме туди на початку 2022 року його і відправили.
ЗСУ: Стрімкий шлях угору
Слідуючи за своєю мрією, Андрій виконував усі накази командирів рішучо і без вагань. Він був стійкий до всіх стресових ситуацій на службі. Підчас служби в армії він здобув військовий досвід, стриманість та впевненість у собі. За дуже короткий проміжок часу він підвисився з рядового рекрута, до лейтенанта Збройних Сил, через що також отримав лідерські навички та вміння комунікувати з людьми, а головне - військові знання.
ЗСУ: Кінець?
Не дивлячись на любов до професії військового, його відношення до свого місця у цьому колективі змінилось, коли він почав помічати корупцію, свавілля керівництва та поводження людей, що його оточували на службі. Одного разу, під час виконання службового задання у підрозділі військової служби правопорядку, він був поранений пострілом у ногу, захищаючи свого товарища. Лежавши декілька днів у лікарні, під постійною крапельницею - він не міг думати ні про що, окрмі як би швидше повернутись до служби. Після виписка він повертається до військової частини і не бачить там нічого, окрім панібратства, вседозвілля та безкарності. Змінився також офіцерський склад. Багато товаришів, які завжди несли свою службу з гідністю - покинули склад збройних сил або перевелись у інший штаб. Їх кабінети були порожні, а столи пильні. Андрій вирішив, що йому слід поступити так само.
Наш час
Сьогодні Андрій з гідністю служить у Службі Безпеки України міста Харків. Він має шеврони молодшого лейтенанта та сумлінно виконує свої обов'язки та поставлені перед ним задачі. Він набуває ще більше досвіду та знань, щоб бути ефективним у виконанні своїх задач та розпізнавати загрози національній безпеці. Люсьєн залишається принциповим і відданим своїм ідеалам, але разом із тим він стикається з внутрішніми конфліктами. Він розуміє, що щоб дійсно принести зміни, він повинен вирішувати складні проблеми, які переплітаються з владою, політикою та бюрократією. Знаючи, як підірвана військова система, Андрій робить все можливе, щоб зробити позитивний вплив та викорінити корупцію та нечесність у своїй службі. Не дивлячись на те, що він почуває себе "у свої тарілці", знаходячись у дружньому колективі та займаючись роботою, що йому подобається - він все ще вважає, що його місце саме у військовій службі, і зараз, після суду над вищим керівним складом ЗСУ він бачить можливість стати тим, хто наведе порядок у прогнившій військовій системі і змінить все на краще як для всіх військовослужбовців так і для народу України. Андрій прагне досягти посади, де його вплив може бути більш значущим і де він може внести дійсні зміни в систему. Він мріє про створення справедливої та прозорої армії, де чесність та справедливість перестануть бути пустими словами.
Підсумовуючи
Андрій Миколенко, не дивлячись на своє нелегке життя - не здається і завжди іде до своєї цілі. Він відважний, здатний до самопожертви, розуміючий та готовий прийти на допомогу. За історію своєї служби він довів, що може вирішувати складні та стресові ситуації, приймаючи найбільш правильні рішення, основуючись на моралі і розумінні. Він знає, як це - бути підопічним, і як це - командувати
